Мамай і Шевченко. Проблема української ідентичності

Як пише вікіпедія, українська ідентичність – це історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту і українську культуру з-поміж інших аналогічних об’єктів.

Не будемо розглядати всі складові української ідентичності. Розглянемо одну форму символу, що на певних етапах розвитку характеризує українську ідентичність. Вірніше один символ, що червоною ниткою проходив через століття становлення української нації.

Символи характеризують етапи розвитку народу. Символи вбирають в себе всі мрії, плани та світобачення нації. Змінюються символи – змінюється нація. Змінюється нація – змінюються символи.
З кінця 19 ст. і по сьогоднішній день у помешканнях багатьох українців поруч з іконами завжди знаходився портрет Тараса Григоровича Шевченка. Мало хто зможе сперечатись з тим, що це символ України. Символ модерновий, викликаний новими віяннями у світі, геніальністю самого Шевченка та пророцтвом його творів. Але не тільки цим. Внесення Тараса Шевченка у символ пов’язане насамперед зі зміною світоглядної парадигми українців. Втративши послідовно одна за одною, державність, автономію, церкву, козацтво (як уособлення національної ідентичності), українці у 19 століття ввійшли як нація, котра стала світоглядно сприймати себе тільки у двох вимірах: минулому і майбутньому. Під цю світоглядну концепцію самоідентифікації, ідеально ліг геній Шевченка, який хоч і зумів вдихнути у свій народ новий струмінь надій та розбудити його після століття апатії, але у своїй творчості яскраво, з величезною долею ностальгію малював минуле:

«Було колись в Україні – гриміли гармати»

і прогнозував майбутнє:

«І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.»

А сучасність, яку малював Шевченко виходила з під його пера гнітючою. В його сучасності не було нічого героїчного, не було нічого такого, що могло б сколихнути націю вже і зараз.

Народилась нова парадигма ідентифікації української нації. Парадигма насправді дуже болюча і депресивна.
Це парадигма возвеличення поразок. Це плачі на могилах Берестечка, Крут і т.д.
Це парадигма втрати взаємозв’язку з древньою історією, родом. Скільки разів Т.Шевченко звертався у минуле Русі, Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського?
Це парадигма заміни суті на форму. Коли історія славного народу підмінювалась зовнішніми атрибутами, формою але аж ніяк не суттю.
Це парадигма псевдогероїзації, коли героїзуються особи, котрі аж ніяк не тягнуть на національні символи. Всі ті благородні розбійники з гір, при всій повазі до них як до непересічних особистостей, не тягнуть на таких. Взяти у багатих і роздати бідним це радше символи соціальної боротьби в кращому випадку, але аж ніяк не боротьби національної. Що було б з тим же Довбушом чи Кармалюком у часи Гетьманщини? Однозначно – розбійник, місце якого на палі…, але ніяк не на національному пантеоні. Довбуші, Кармелюки це все символи і герої несформованої політичної нації.
Це парадигма депресивності. Коли нереалізований комплекс державності знаходив своє вираження в оспівуванні тотальних драм та трагедій в літературі, поезії, театральному мистецтві. Пригадайте школу та українську художню хрестоматійну літературу? А кіно? Суцільні драми, трагедії, нещастя, суїциди, такий собі масовий депресивний мистецький гольфстрім.

Звісно, не зменшуючи геніальність Шевченка, бо сам захоплююсь його геніальністю, але…не було б Шевченка, символом України став б хтось інший максимально схожий по до образу, який потребував в той час народ, втративши атрибути своєї державності.

Визвольні змагання 1918 – 1920 рр., не в меншій мірі були програні саме завдяки цій парадигмі. Так звісно, можна списувати багато чого на трагічні обставини, помилки, на «Винниченків», «Петлюр», «Грушевських» і т.д. Але це не пояснює всього трагізму програних визвольних змагань. Адже можна мати і бездарних керівників, можна допускати тактичні та стратегічні помилки, можна бути слабшими – але маючи декілька мільйонів озброєних і пройшовших вишкіл 1 світової війни українців, як можливо програвати?
А виявляється можна. Тому що в головах тих українців була абсолютна каша. Так, в кожного з них хоч і в хаті висів портрет Т. Шевченка, вони одягали вишивані сорочки, але усвідомлення того, що вони є нація переможців, воїнів і саме вони, а не далека Антанта, є вершителями своїх доль, було тільки в одиниць. В тих одиниць, що героїчно склали свої голови на полях нерівних битв, і загибель яких потім успішно славили всі інші.

І як приклад наші сусіди. У 1920р. під Варшавою поляки не думали поганий чи хороший Пілсудський. Біля Кракова не бігали армії польського Махна. У поляків було чітке розуміння. Перед нами ворог, ми маємо об’єднатись щоб його знищити. При тодішніх національних символах Польщі – поета Адама Міцкевича та воїна Тадеуша Костюшко.

Сьогоднішній час, а саме реальність війни за незалежність, диктує нові парадигми, нові значення.
Це означає, що в час становлення української держави, в час кінцевого оформлення українців як політичної нації постає питання у створенні нових символів. Можемо називати їх постмодерновими.
Чому це не було актуально до 2014 року. А тому, що незважаючи на оголошену незалежність, отриману як ману небесну і не оцінену потом і кров’ю, Україна юридично була незалежною, а формально і далі перебувала у сферах впливу, економічного, політичного та ментального. І лише 2014 рік почав злом цієї системи.

Зовсім не умаляючи геніальність Т.Шевченка, але будучи сином своєї епохи його геніальність і полягає в тому, що він виразив максимально точно все те чим жив, чим мислив, про що думав чи мріяв його народ в ці часи. Народ, що був максимально знекровлений у протистояннях 17-18 століть.

А що ж було до Т.Шевченка? На зміну чого прийшов модерновий Тарас Григорович? Хто висів на видному місці в кожній українській оселі?
Мамай. Міфічний образ мага і воїна. 15 -18 століття.
Часи воєн, походів та визвольних змагань потребували героїчних образів, героїв, непереможних воїнів. Не завтра, не вчора. А вже і сьогодні. Бути козаком, належати до козачого стану було мрією чи не усього чоловічого населення тодішньою руської землі, України. Як уособлення цього, цієї парадигми героїчного світосприйняття себе і народу, – і висів у кожній хаті портрет Мамая. З неодмінною бандурою (також дуже характерним українським символом), бойовим конем і зброєю. Варіації були різними, були різними додаткові персонажі. Але неодмінними залишались дві речі: бандура і зброя.

І цей образ поруч, з класичними християнськими образами, як з молоком матері вбирала кожна мала дитина з самого народження.

Саме ці образи дозволяли українцям у ті часи, навіть не маючи своєї держави, чи маючи її у формі певних автономій, трусити всією Східною Європою, приймати Конституцію чи громити ворожі армії під Батурином, Віднем, Хотином, Пилявцями.

Парадокс у тому, що з знищенням гетьманства, церкви, козацтва, впала різко і героїзація суспільства. Нація знекровилась і знесилилась. Нація стомилась. Потребувалось більш як двісті років, щоб спричинити вибух 1918 року, який на жаль не знайшов підтримки у всього народу. Як не знайшли тотальної підтримки у всього народу визвольний рух ОУН УПА.

Можливо, якби образ Мамая з українських хат не зник, 1918 рік став би роком тріумфу української державності. Всі ті наші «Винниченки» і їхні «Муравйови», «Троцькі» і іже з ними, закінчили б свої дні на штиках української армії. Можливо.

Але наступило сьогодні.
Час коли нація потребує новітніх символів. Коли наступив час “воїнів” та “будівельників”.