Як перемогти українців або наші граблі

Цей пост для українців. Насамперед для тих, чий світогляд живе і розвивається у традиційній українській історичній матриці. Навряд чи можливо поламати матрицю, але зробити у ній тріщину – є конче необхідно. Для майбутнього.

Якщо що, наші вороги, краще за нас знають відповідь на питання «як перемогти українців».  Це прекрасно ілюструється протягом багатьох століть і особливо яскраво у сьогоденні.

Отже, почнемо з сильних сторін українців.

Войовничість.

Незважаючи на те, що народ наш протягом багатьох століть вів осілий спосіб життя, основою якого було землеробство, критична близькість до степової зони, що була своєрідним коридором, через який на захід йшли різноманітні хвилі кочових народів – спричинила ріст войовничості, як спосіб виживання. Ця войовничість проявила такі навики, як здатність до самоорганізації у випадку критичної небезпеки, здатність успішно протистояти краще озброєному і чисельнішому ворогові, здатність застосовувати ефективні тактичні методи ведення бою. Це проявилось у історії протистоянь проти османів, московитів, поляків. І особливо яскраво у багаторічному протистоянні УПА.

Не дивно, що ці якості українців цінились як у імперській Росії так і у Радянському Союзі, де масово використовували українців у армії, особливо на рівні молодшого командного рівня.

Демократичні традиції.

Традиції демократичності в управлінні, сягають своїми коріннями ще в далекі часи Русі. Це зокрема так звані Віче, що пізніше трансформувалась у козацькі ради.

Ця риса дозволяла українцям успішно протистояти можливостям узурпації влади своїми. Спірне питання наскільки це було добре у ті часи. Адже борячись проти узурпації влади своїми, українці так і не змогли створити альтернативне джерело ефективної побудови своїх державних інститутів і, як результат, впали під натиском далеко не демократичних сусідів.

Ментальна сила.

Це найсильніша сторона. Приналежність до свого роду, своєї землі –  традиційна для землеробських народів риса. Проте в українців вона набула дещо гіперболізованого характеру і на жаль законсервувалась у розвитку.

Столітні війни, гоніння, репресії, голодомори здавалось мали б знищити все, що несло в собі хоч якийсь натяк на українство. Але надзвичайно сильні ментальні коріння постійно проростали новими паростками національного відродження.

Це як легенда про Фенікса

По чому можна судити про ментальну силу українців? Дуже просто. Візьмемо ті ж пісні. Ні в одного народу світу не зберіглось такої величезної кількості народних пісень. А це все ниточки, що зв’язують покоління і які є зовсім не такими крихкими як здаються на перший погляд.

А тепер поговоримо про те, як ці всі сильні сторони українців обернути проти них же самих щоб перемогти їх.

Війна це саме невдале рішення у протистоянні з українцями. Навіть перемога, може коштувати таких сил та ресурсів, що може стати Пірровою. Тим паче, що це аж ніяк не гарантує, що через короткий час український фенікс не прокинеться і не общипає пір’я всіляким двоголовим бройлерам.

Рецепт нескладний, перевірений поколіннями. І складається він з таких складових:

По перше, потрібно використати одвічне українське загострене відчуття справедливості та недовіри до влади. Це завжди був безпрограшний варіант. Для цього потрібно періодично накачувати інформаційний простір матеріалами що викривають владу. Неважливі докази, людина чує виключне те, що хоче почути. А українець завжди почує те, що влада злочинна і продажна. Тим паче що об’єктивно до влади є маса запитань.

Далі. Неважливо яку владу прокачувати компроматами. Більш проукраїнську, менш проукраїнську. Важливо що йшов неперервний процес відторгнення довіри українця до влади. Кравчук – Кучма – Юшенко – Янукович – Порошенко. Це працює.

Скажете, черговий опус порохобота. Та не проблема. Копнемось в історію. Подивіться які чудові постаті, опрацьовані московською пропагандою, виходять на сцену. Хворобливий і нерішучий нюня Юрій Хмельницький, канцелярська криса і польський запроданець Іван Виговський, зрадник православ’я і османський агент Петро Дорошенко,  панич і бабій Петро Мазепа, німецький і російський шпигун Павло Скоропадський. Картина маслом. А це все наші з вами національні герої. Це лише короткий список, який можна продовжувати. Від усіх них, свого часу відвернулась більшість українців, повіривши у навішані ярлики. Відвернулись до речі наші пращури, історичну матрицю яких ми сповідуємо і до сьогодні.

Це відбувається тому, що в українців відсутнє універсальне правило сприйняття такого дисонанса, яке є у більшості інших народів, що давно пройшли цей шлях. А саме: «Іван/Петро сукин син, але він наш сукин син».

Якби навіть у нашій історії появився свій Черчіль, Олександр Македонський чи Наполеон – то все одно було б без шансів. Тому що Черчіль став би п’яницею і снобом, відірваним від народу, який погубив наших дітей під Галліпополі, Олександр Македонський став би геєм і авантюристом, який зовсім не піклується про наші македонські пасовища, а Наполеон всіх би розізлив своїми недолугими реформами і тим, що наші сини воюють за його інтереси на війні, на якій Наполеон наживається і яку не хоче припинити. Це була б дуже легка задача для ботів та тролів.

Ну от, недовіру до влади посіяно. Але це мало. Це лише перший крок. Наступний крок що виходить з першого кроку – це протестність. Чим кривавіша тим краще. Неважливі форми протесту – мітинг, майдан, блокада. Важливі три моменти: щоб у це втягувалось максимальне число людей, щоб були жертви з обох сторін і щоб за цим спостерігала максимальна кількість глядачів. Ідеально щоб форми протестів переростали у збройні протистояння.

Згадаємо ту ж історію. Як у 1658 р. обкручена московськими агентами «чернь» на чолі з Мартином Пушкарем, виступила незадоволена правлінням І.Виговського, який і поправити толком ще й не встиг. І саме цікаво що гасла виступаючих були всі правильні і справедливі.

Третій крок – це гра на традиційній українській рисі, яка влучно висловлена у прислів’ї: «Де два українці – там три гетьмани». Це золоте дно розхитування українського човна.

Бо коли українці починаються бавитись у цю гру, їм на перешкоді не стоять ні зовнішні виклики, ні загроза вторгнення ворога, ні окупація країни. Взагалі нічого, окрім захопливого блиску гетьманської булави.

Тут просто непахане поле для діяльності. Залишається тільки знаходити, висувати і підтримувати юних амбіційних гетьманчуків. Чим більше їх буде – тим краще. І бажано, щоб кожен з них мав своє електоральне поле-полечко. А там і грошенят скільки треба підсиплять.

Знову ж згадаємо нашу історію, яку без валідолу неможливо читати. Ще не встигла прорости травою могила Богдана Хмельницького, як Іван Виговський скидає з гетьманства його сина Юрія. Руїна – Брюховецькі, Тетері, Дорошенки, Сомки зійшлись у смертельному двобої за владу, ведучи на українські золотисті лани московські полки, польські хоругви та османські корпуси.

1918 рік. Петлюра, Скоропадський, Винниченко, Коновалець, Болбочан, Махно….

Друга світова війна. В смертельному двобої на українській землі зійшлися два тоталітарні режими. А українці на Західній Україні вирішували хто головніший: мельниківці чи бандерівці, і що це за Бульба-Боровець, який вискочив конкурентом.

Надзвичайно важливо, щоб претенденти на булаву не просто змагались, а зійшлись у непримирених гетьманських двобоях, оскільки традиційне українське несприйняття власних еліт рано чи пізно може привести до появи якогось неукраїнського Рюрика.

Під час всього цього не слід забувати про такий важливий чинник як розділення українців по ознакам. Найкраще тут підходить мовна ознака. Хоч це й дивно, враховуючи, що ірландцям, які розмовляли англійською, це ніяк не перешкоджало боротись за свою незалежність. А тим же фіннам, спілкування шведською проти панування шведів. Та й чи настільки принципово якою мовою спілкується солдат ВСУ, у якого на прицілі снайперської гвинтівки – російський загарбник?

Але мова в Україні завжди була інструментом брудних політичних ігор, у які з легкістю втягувались різні сили, від правих до лівих.

Досить вдало також можна розігрувати регіональний чинник. Закарпаття, Галичина, Донбас і так далі. Складніше, але можливо. Україна ще лише в етапі формування монолітної політичної нації.

Про використання такого чиннику також прекрасно розкаже аполітична діяльність Запоріжської Січі часів Івана Сірка, анархічне Гуляйполе Махна, і т.д.

Що дає використання усіх цих методів у підсумку? Насамперед, ослаблення та, децентралізацію, в гіршому розумінні цього слова, країни. В ідеалі профіт – хаос. Хаос, завдяки якому стане простіше і легше захопити якщо не всю країну, то її значну частину. Хаос, завдяки якому, міжнародні союзники розчаруються в Україні, як такій що не здатна сформувати притомну політичну систему. За розчаруванням піде припинення міжнародної підтримки, зі всіма наслідками.

Звичайно, як ви і здогадались, ми все це зараз і спостерігаємо. Насправді, нашим ворогам,  неважливо хто переможе на президентських виборах. Хтось договороздатний чи недоговороздатний. Цей хтось самотужки не зможе вирішити проблему Росії. Тому план А – це хаос та анархія. Важливо, що хто б  не програв, він вивів людей на майдан. Бо принципово важливим є не Порошенко, Тимошенко чи Зеленський на посту президента, а принципово важливим є хитання і потоплення українського човна.

Як з цим боротись?

Це болюча тема, оскільки виклики поставлені серйозні, а нація ще не є політично сформована.

Відсоток людей, що здатен до критичного аналізу ситуації в цілому, є ще дуже малий. Українцям взагалі складно дається критичне осмислення політичних процесів. Значно легше люди розбираються в економіці, культурі, тощо. Політика, в уявленні середньостатистичного українця, це якийсь такий казковий світ, в якому працюють закони чарівної палички, де живуть принцеси які не какають, де маленький Мук може стати падишахом, де світ ділиться на злих чарівників і добрих. Ну і всіляка така катавасія. І це жахливо. Бо усі наділені виборчим правом.

Критичність мислення нашого населення це взагалі тотальна біда. Дивитись як освічені люди, з дипломами купуються на примітивні фейки… Що вже говорити про інших.

Щоб підняти рівень критичного мислення це насамперед проблема шкільної освіти. Наша школа, не виховує критичне мислення. Оці всі безглузді зазубрювання віршів та історичних дат, читаннях книг по хрестоматіям – це таких неймовірний анахронізм, який лише продукує невігластво. Адже важливим для дитини що розвивається, не кількість прочитаних книг, тим паче в скороченому варіанті по хрестоматії, а якість розуміння та аналізу прочитаного. Краще прочитати в рік дві-три книги але зате розібрати їх на атоми і навчитись критично оцінити їх. Ну але це вже побічне від теми.

І на завершення, передсмертна цитата Петра Болбочана розстріляного Симоном Петлюрою. Хочу, щоб ці слова прочитали всі кандидати в президенти, їх прихильники, члени команд, всі мислені і немислені «форми» українських чиновників.

«Бідна Україна,…. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»

P.S. Можливо забагато сарказму і негативу. Такий настрій.І щоб вам додати трохи позитиву, ось фото мера одного з українських містечок. В цьому фото дещо з того, про що я написав вище.

Автор: Богдан Кривень